Tags: "французька " революція

Едуард ЮРЧЕНКО, Валентин ГАЙДАЙ. ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ( частина 3 )


Революція проти релігії

«Велика французька революція» мала відверто антихристиянський характер. Вже буквально на першому, відносно поміркованому її етапі було здійснено спробу насильницького реформування католицької церкви. Захисники революції нерідко стверджують, що мова йшла лише про те, щоби поставити церкву на службу державі; у крайньому випадку – про появу нової християнської конфесії. Але насправді «цивільний устрій духівництва» (як делікатно іменувалося зґвалтування французької церкви) ніс у собі речі, несумісні не тільки з католицизмом, який французька нація сповідувала протягом усього свого існування, але й із християнством загалом і навіть просто зі здоровим глуздом.

Про те, що релігійна конфесія, яка виникла в результаті, не могла бути католицькою за визначенням, не варто навіть говорити. Але безпрецедентним насильством над засадами християнської віри став порядок призначення представників духівництва, яких мусили обирати всі виборці певної території, незалежно від їхніх релігійних переконань. Тобто виходило так, що, приміром, у деяких містечках Лотарингії священика фактично призначала місцева юдейська громада, яка мала там більшість голосів. До такого знущання не додумались навіть більшовики. При цьому треба зазначити, що багато священиків ці правила не прийняли, за що їх було піддано різноманітним репресивним заходам, зокрема й фізичному теророві.

Наступним етапом ескалації антихристиянської політики революціонерів стала спроба введення т. зв. «культу розуму», що супроводжувалася відвертим цинізмом та безпрецедентно жорстокими репресивними заходами з метою викорінення християнства.

Далі – більше. Черговим актом знущання над традиційною духовністю французької нації стала спроба запровадження «культу вищої істоти». Ця специфічна релігійна система взагалі не мала нічого спільного ані з християнством, ані з іншими відомими людству віруваннями. Відповідний декрет було прийнято революційним Конвентом на засіданні 18 флореаля II року (7 травня 1794 р.). Сутність культу визначалася трьома першими параграфами цього документу, сформульованими так: «1) Французький народ визнає існування вищої Істоти і безсмертя душі. 2) Він визнає, що гідним вищої Істоти культом є виконання обов’язків людини. 3) На перше місце серед цих обов’язків він ставить обов’язок гребувати поганою вірою і тиранією, карати тиранів і зрадників, допомагати нещасним, шанувати слабких, захищати пригноблюваних, робити іншим всяке можливе добро, не бути несправедливими ні до кого». Організація культу передбачалася пунктами декрету, які говорять про встановлення свят для того, щоб «нагадувати людині про божество і гідність її власної подоби». Окрім чотирьох політичних свят, річниць 14 липня 1789 р., 10 серпня 1792 р., 21 січня 1793 р. і 31 травня 1793 р., вуроці мало бути ще 36 свят. Серед них на першому місці повинне було стояти «свято вищої Істоти і Природи». «Природа» потім зникла з назви свята. У цьому ж декреті є пункт, згідно якого 20 преріаля повинно було відбутися перше таке свято, втаємничене тільки вищій Істоті [6].

Після повного провалу «культу вищої істоти» республіканська влада обрала шлях поєднання репресій та ігнорування – приблизно в такий спосіб більшовики боролися з християнством за часів радянської влади. Політика була спрямована на те, щоб не провокувати французів на прямий опір антихристиянським репресіям, але, водночас, поступово витісняти всі прояви релігійності з національного життя. Саме на цьому етапі та частина священників, що погодилася на антикатолицький «акт про цивільний устрій духівництва», зрозуміла, чим закінчується угода з дияволом: золото, яким він платить, перетворюється на багнюку. Вони зрадили свою віру, але держава, яка обіцяла їм за це винагороду, відмовилась від них, а маси простих французів підтримували ту частину священників, яка пронесла відданість своїй релігії крізь роки переслідувань. Цікавим фактом є те, що доба відносного пом’якшення ставлення до церкви супроводжувалася справжнім вибухом релігійної активності серед французів. Церкву почали відвідувати навіть ті, хто до революції ігнорував релігійне життя. Для мільйонів французів церква стала останнім уламком їхньої зруйнованої батьківщини…

Тій частині українських патріотів, які скептично ставляться до релігії Спасителя і є прихильниками відродження язичницьких традицій, цікаво буде дізнатися, що найбільше постраждали (а, кажучи прямо, були знищені) саме рудименти дохристиянських вірувань населення Франції, що сягали своїм корінням кельтської доби. Католицизм із його потужною догматикою та опорою на Священне Писання, зрештою, зміг відродитися достатньо швидко. Живу ж народну релігійність, що мала двовірний характер та несла в собі риси світогляду давніх індоєвропейців, було втрачено назавжди.

Література та примітки:

Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – С. 109–118.
Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И. А. Эгипти. – СПб.: Евразия, 2008. – С. 295.
Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А. М. Иванова. – М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. – С. 144.
Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. – 2010. – 18 января. – С. 9.
Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. – К.: Критика, 2007. – С. 387.
Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm
Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/
Урланис Б. Ц. Войны и народонаселение Европы. ― М.: Соцэкгиз, 19б0. – С. 393.
Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens — той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836–1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г. С. Кучеренко. – М.: Наука, 1988. – С. 175.
Тарле Е. В. Наполеон. – М., 1941. –
Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. – С. 119.


ДАЛІ БУДЕ,,,,

Едуард ЮРЧЕНКО. Валентин ГАЙДАЙ. ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ( частина 2 )


Pеволюція та антибілий расизм

Напередодні революції Франція володіла потужною колоніальною імперією. Найбільш розвиненою та заможною колонією на той час було Гаїті. Для прикладу треба зазначити, що більше 40% усієї цукрової тростини у тодішньому світі постачалося саме з Гаїті. Населення Гаїті напередодні революції складалося з приблизно 500 тисяч чорношкірих, 20 тисяч білих та 20 тисяч т. зв. «вільних кольорових» – звільнених рабів та мулатів. Мулати, які складали окремий прошарок населення Гаїті, з’явилися не в результаті міжрасових шлюбів (які до революції не практикувались у колоніях), а внаслідок практики т. зв. «пласажу». Справа в тому, що в колоніях католицьких держав тривалий час були повністю відсутні білі жінки у зв’язку з повір’ям, що жінка на кораблі приносить нещастя. Оскільки більшість колоністів становили молоді чоловіки, вони, знаходячись в оточенні кольорових рабинь, почали практикувати з ними статеві зв’язки. Така практика й отримала назву «пласаж», тобто постійне співжиття, але не шлюб.

Оскільки наслідком цього була поява численного метисованого потомства, королівська влада вжила енергійних заходів із завезення до колоній «королівських дівчат», тобто молодих неодружених французок, яких за королівський кошт завозили до колоній з метою укладення чистих у расовому відношенні шлюбів. Внаслідок цих дій влади процес метисації вдалося уповільнити, але значна частина гаїтян вже мала змішане походження.

Після того, як у Франції почалася революція, «вільні кольорові» спробували підняти повстання з метою досягнення рівних прав із білими. Воно було придушене, але в 1792 році, коли короля Людовика XVI Бурбона було фактично усунуто від керування країною (формально він ще вважався чинним главою держави, але знаходився під домашнім арештом у власному палаці), нова влада проголосила повну рівноправність усіх вільних громадян незалежно від кольору шкіри. Це був безпрецедентний випадок у світовій історії, оскільки в усіх суспільствах, де існувало рабство за расовою ознакою, спочатку скасовувався інститут рабовласництва, а лише потім порушувалося питання про зрівняння в правах представників різних рас. З цього можна зробити висновок, що теоретично припускалась ідея про заснування білої работоргівлі; аргументом на користь цього є те, що ідеологічний попередник французьких революціонерів Олівер Кромвель практикував перетворення на рабів білих людей за доби англійської республіки. Після проголошення рівності білих та кольорових, чорношкірі раби підняли повстання, яке відрізнялося винятковою жорстокістю. Вже в перші дні повстання було вирізано тисячі французів без огляду на їхні стать та вік. У деяких загонах чорношкірих повстанців у якості прапора використовувалося насаджене на спис біле немовля. Ідеологічним підґрунтям повстання була сатаністична релігія вуду [4].

В цій жахливій ситуації республіканський уряд не лише не доклав необхідних зусиль для захисту білих, але й намагався маневрувати між ними та оскаженілими чорними расистами. На щастя для білого населення Гаїті, в боротьбу вступили війська короля Іспанії, який був вірний союзницькому обов’язкові щодо Французького королівства. Іспанці проводили гнучку політику, захищаючи біле населення та водночас надаючи особисте звільнення рабам, що перейшли на бік іспанських королівських військ і законного уряду Франції. Треба підкреслити, що йшлося виключно про особисте звільнення, а не про надання рівних прав із білими. Налякане таким розвитком подій республіканське керівництво проголосило ліквідацію рабовласництва в колоніях, зробивши ставку на кольорове населення, яке мало абсолютну кількісну перевагу над французами та іспанцями. Після перемоги коаліції республіканців та африканців над білими колоністами, Гаїті ще формально входило до складу французької республіки, але фактично перейшло під владу місцевих кольорових. Наполеон Бонапарт після свого приходу до влади здійснив невдалу спробу відновлення французького контролю над острівним володінням, але після її поразки залишки білого населення Гаїті було безжально винищено.

В інших французьких колоніях кампанію зі звільнення кольорових рабів, започатковану у 1790-х роках республіканцями, було згорнуто після встановлення імперії Наполеона. З 1804 по 1848 роки Франція була монархією, і питання про скасування рабства на державному рівні не порушувалось. Лише після республіканського путчу 1848 року і проголошення Другої республіки кольорових було негайно звільнено.

Підсумовуючи питання про внесок «Великої французької революції» у формування теорії та практики альтернативного (чорного) расизму, слід зауважити, що саме вона спровокувала один із найстрашніших в історії прецедентів геноциду на расовому ґрунті і не останню роль у цьому відіграла зрадницька політика республіканського керівництва, яке кинуло своїх співвітчизників на вірну загибель. Зв’язок між «ідеями 1789 року» та їхнім практичним втіленням на Гаїті настільки тісний, що навіть дозволяє окремим дослідникам констатувати: «…не можна адекватно зобразити історію Французької революції, опустивши гаїтянське повстання» [5].

Література та примітки:

Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – С. 109–118.
Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И. А. Эгипти. – СПб.: Евразия, 2008. – С. 295.
Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А. М. Иванова. – М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. – С. 144.
Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. – 2010. – 18 января. – С. 9.
Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. – К.: Критика, 2007. – С. 387.
Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm
Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/
Урланис Б. Ц. Войны и народонаселение Европы. ― М.: Соцэкгиз, 19б0. – С. 393.
Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens — той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836–1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г. С. Кучеренко. – М.: Наука, 1988. – С. 175.
Тарле Е. В. Наполеон. – М., 1941. –
Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. – С. 119.

далі буде....

перша частинаhttp://edward-trad.livejournal.com/116171.html

ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ( частина 1 )


Едуард ЮРЧЕНКО – філософ, викладач кафедри філософії та педагогіки Національного транспортного університету

Валентин ГАЙДАЙ – магістр історії (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник

Висхідною точкою націотворчих процесів сучасності багато хто досі вважає революційні події у Франції 1789–1794 років. Мовляв, саме тоді класична феодально-абсолютистська монархія перетворилася на зразкову національну державу, подаючи приклад іншим європейським країнам. Саме там і тоді виникла чи не перша у світі «політична нація» (хоча насправді місце цього фантома вже давно на звалищі історії, десь поруч із такими симулякрами, як «відкрите суспільство» чи «вільний ринок»). Звідси й переважно толерантне ставлення дослідників до революційного божевілля, яке за всієї своєї нелюдської брутальності нібито все ж сприяло «прогресові» у загальноісторичній перспективі [1].

Але чи так це було насправді?

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації

Отже, основним аргументом на користь революції з боку її прихильників є твердження, що буцімто саме вона породила французьку націю та дала поштовх до народження інших європейських націй. Безумовно, це твердження має певний сенс, якщо розглядати націю як певну політичну спільноту. Втім, такий погляд на феномен нації є характерним лише для лібералізму та марксизму. Його підтримують найрізноманітніші теоретики – від Ернеста Ґелнера до Едуарда Лімонова. Всіх їх об’єднує розуміння нації як утворення більш-менш штучного, політичного, у кращому разі культурного. Проте не треба забувати про інше значення нації, яке є передусім етнічним, коли під нацією маються на увазі «і мертві, і живі, і ненароджені», тобто нація є органічною спільнотою крові та духу, що народжується, подібно до живої істоти, незалежно від людської волі.

Відтак, доцільно було б розглянути роль революції 1789 року в історичній долі французької нації саме з етнічної точки зору. По-перше, слід зазначити, що французька етнічна нація до початку революції існувала вже принаймні вісімсот років (з Х ст. н. е.), а процес її формування розпочався ще п’ятьма століттями раніше – із занепадом римської влади у Галлії. Французька нація була надзвичайно багатоманітною. Наприклад, французи вживали (і вживають) декілька мов та відрізнялися (і відрізняються) різноманітними культурними традиціями. Але це ніколи не заважало їм зберігати єдність. Безумовна єдність французької нації виявлялася передусім у часи криз та випробувань, зокрема під час боротьби з ісламською навалою VIII століття або за доби «Сторічної війни». По-друге, до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани. Легендарна Жанна д’Арк була простою селянкою (шляхетський титул їй було надано пізніше). Напередодні революції основна частина королівського війська вже декілька століть складалася з рекрутованих селян, що не заважало їм хоробро битися за короля і Францію. Як приклад високого рівня національної свідомості можна згадати, зокрема, суспільну реакцію на «Звернення короля Людовика XIV французам» у 1709 році [2]. Нагадаємо, що тоді Париж у Війні за іспанську спадщину протистояв майже всеєвропейській коаліції і врятувати країну від катастрофи міг лише загальнонаціональний підйом – що, власне, і відбулося. Тому твердження, що більшість мешканців Франції за часів монархії не вважала себе французами, не відповідає дійсності. По-третє, революції ставлять за заслугу те, що вона нав’язала французьку літературну мову переважній більшості населення Франції, що нібито було позитивним з націоналістичної точки зору. Але не треба забувати, що мови французької нації існують протягом сторіч і є невід’ємною частиною загальнофранцузької культури, відтак спроби їх викорінення були, по суті, актом культурного геноциду французів. Для того, щоби зрозуміти всю абсурдність зусиль революціонерів в цій сфері, уявімо на мить, що українське державне керівництво заборонить трембіти та почне нищити твори Івана Франка, мотивуючи це «антиукраїнськістю» та «реакційністю» західноукраїнської культурної специфіки. На щастя, ці антифранцузькі зусилля не мали успіху і в сучасній Франції мільйони французів вільно володіють своїми регіональними мовами. Але не треба забувати, що шкоди французькій культурі було завдано достатньо суттєвої.

Окремою сторінкою революції є спроба асиміляції інших етносів, що мешкали на теренах Франції. Яскравим прикладом цього була, зокрема, насильницька асиміляційна політика стосовно бретонців – народу, спорідненого більше з кельтомовними ірландцями та шотландцями, ніж із романомовною більшістю французів. Причому найголовнішим наслідком репресій стало народження бретонського націоналізму з антифранцузьким забарвленням. До цього Бретань, що остаточно увійшла до складу Французького королівства у 1532 році, не висувала жодних сепаратистських вимог і була цілком лояльною до центральної влади. Революція створила бретонську проблему, яка зараз загрожує територіальній цілісності Франції.

Насамкінець можна навести цитату сучасного французького філософа націоналістичного спрямування Гійома Фая: «Французький націоналізм у жодному разі не можна прирівнювати до якобінського націоналізму через те, що останній є космополітичним, антиетнічним і парадоксальним чином руйнує ту Францію, яку він нібито любить… Час припинити поєднання націоналізму із захистом якобінської та космополітичної держави-нації. Націоналізм як концепція повинен змінити свій сенс: він повинен отримати етнічний вимір, а не тільки виключно політичний і безтілесний» [3].

1)Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – С. 109–118.
2)Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И. А. Эгипти. – СПб.: Евразия, 2008. – С. 295.
3)Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А. М. Иванова. – М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. – С. 144.

ДАЛІ БУДЕ...