July 6th, 2014

Звернення «Правого сектору» до духовенства та вірних УПЦ (МП)

Звернення «Правого сектору» до духовенства та вірних УПЦ (МП) з приводу смерті Блаженішого митрополита Володимира (Сабодана)


«Правий сектор» як націоналістична політична сила виступав і продовжує виступати проти будь-якого московського імперіалізму, в тому числі імперіалізму церковного. Водночас ми твердо переконані, що при оцінці кожного релігійного явища потрібно вміти розділяти щиру релігійну віру та політику. Саме такого підходу ми дотримуємося при оцінці діяльності в Україні Української Православної Церкви Московського патріархату. Однозначно засуджуючи будь-які прояви антиукраїнської, прокремлівської діяльності середовищ, пов’язаних з УПЦ (МП), ми з повагою ставимося до тих її пастирів та мирян, котрі розрізняють приналежність до Церкви та прихильність до іноземного імперського центру.

У зв’язку зі смертю Блаженішого митрополита Володимира (Сабодана) «Правий сектор» хоче висловити співчуття кожному вірному УПЦ (МП). Живемо, щоб померти, помираємо, щоб жити життям вічним. Проте смерть, навіть попри усвідомлення того, що вона є виявом Божої волі, завжди несе з собою смуток. Ми, представники організованого націоналістичного руху, незалежно від конфесійної приналежності, сьогодні згадуємо у своїх молитвах Блаженішого і просимо Бога, аби Він прийняв цього пастиря до Свого Царства.

Разом із висловленням слів співчуття, ми також хочемо поділитися власною стурбованістю щодо окремих тенденцій у житті УПЦ (МП). Ні для кого не секрет, що в УПЦ (МП) існує кілька середовищ – промосковське, прагматично-нейтральне та проукраїнське. Крах режиму Януковича завдав певного удару по промосковському середовищу і стимулював процес якісних змін в УПЦ (МП). Метою цих змін було перетворення УПЦ (МП) на дійсно українську (не лише за назвою, але й за суттю) Церкву. Проте від недавнього часу в УПЦ (МП) розпочалися деструктивні процеси, пов’язані з реваншем промосковських сил.

Ми закликаємо ієрархію УПЦ (МП) задуматися над тим курсом, яким вона хоче вести свою Церкву. Чим ієрархи УПЦ (МП) хочуть бачити власну Церкву – чинником духовного відродження Русі-України чи виразником московського псевдомесіанства, спертого на вкрадену в нас історію та поставленого на службу нинішній кремлівській еліті? Ставши на ґрунт власної деколонізації, УПЦ (МП) зможе внести вагому лепту не тільки у зміцнення української державності, але й у боротьбу з «мерзотою запустіння», у реалізацію після перемоги Національної революції християнсько-консервативного проекту, у повернення Україні колишньої слави світоча християнської віри. З іншого боку, продовживши згубну промосковську політику, УПЦ (МП) буде дестабілізувати ситуацію в країні, вносити у суспільство розкол і врешті-решт остаточно маргіналізує себе, перетвориться на секту, котра відштовхуватиме від себе більшу частину українських громадян. При цьому УПЦ (МП) повинна усвідомити, що неможна бути «літеплим» – ні холодним, ні гарячим, – що потрібно чітко визначитися з власною позицією.

Ієрархи та вірні УПЦ (МП) повинні усвідомити, що нинішня хвиля невдоволення їхньою Церквою з боку суспільства не має нічого спільного з «гоніннями на канонічне Православ’я». Ця хвиля є закономірним і цілком справедливим обуренням деструктивними явищами в житті УПЦ (МП). Відповіддю на цю хвилю має бути не позиція самозахисту, а перегляд власної позиції.

Маємо величезну надію, що Святий Дух усе ж не покине пастирів УПЦ (МП), обдарує їх розумом та мудрістю, необхідними для того, щоб повести Церкву правильним шляхом, а не шляхом служіння закордонним «кесарям» – спадкоємцям сатанинського більшовицького режиму.

Центральний провід «Правого сектора»

Андре Нортон: Принц наказує

Originally posted by kostyantyn1979 at Андре Нортон: Принц наказує

Література в жанрі фентезі є одним із основних провідників неофеодальних і монархічних ідей у сучасному світі. Вона насаджує сакрально-аристократичний дух. Першою книгою клясика фентезійного жанру Андре Нортон є «Принц наказує» (1934) – невелика річ про Майкла Карла, осиротілого принца південної, балканської країни Морванії, котрий виріс у Сполучених Штатах, не знаючи про своє походження. Його намагаються посадити на трон замість його зниклого в горах двоюрідного брата Ульріха Карла. Насправді Ульріх живий, він очолює під іменем Чорного Стефана вірних йому горян, сидить у гірській фортеці й має серед селянства славу вовкулаки. Тим часом віднайдений принц вирішив здійснити свою мрію про свободу вчинків. Юний Майкл утікає від тих, хто хоче зробити його маріонетковим правителем, – спершу потрапляє до рук повстанців, які впізнають його за дорогоцінним хрестом, далі приєднується до змовників і бере участь у монархічному повстанні на користь брата. Той стає королем:

«Центральним проходом, в скромних зелених мундирах і вовчих шкурах, що контрастували з придворними вбраннями, простував загін вовчої гвардії короля. За ним група вищих офіцерів. Юнак помітив обличчя в шрамах. Полковник Грімвіч.

А далі – один – ішов король.

Майкл Карл нахилився вперед. Обличчя його двоюрідного брата зблідло. На щоках проклалися зморшки, але йшов він упевнено, майже тріюмфально. Він переміг.

У соборі тепер все стихло. Принц злегка повернувся, і легкий дзвін його кольчуги пролунав несподівано голосно.

Уперед виступив архієпископ.

– Хто прийшов до вівтаря Рейнського собору? – запитав він, і його слова луною відбилися вздовж проходу.

– Той, хто має бути коронованим, – відповів Ульріх Карл. Він, як і раніше, стояв один в центрі уваги натовпу.

– Той, хто прийшов коронуватися, повинен бути спадкоємцем по праву. Хто скаже за тебе?

З натовпу виступив офіцер. Під червоними і золотими мереживами Майкл Карл упізнав герцога.

– Я скажу! – вигукнув герцог.

– Чи це справжній спадкоємець трону і чи буде він володіти ним, як його предки королі впродовж тисячі років?

– Він спадкоємець і буде володіти троном. Клянуся честю мого роду, це правда.

– Як твоє ім’я, сину мій? – Архієпископ повернувся до Ульріха Карла, а герцог відступив.

Ульріх Карл.

Ульріху Карле, чи клянешся ти правити цією країною на благо її, чи будеш ти служити їй усім своїм життям, чи буде все, що належить тобі, належати їй, і чи не відмовишся ти від своєї клятви, поки живеш?

Запала коротка мовчанка, а потім пролунав чистий і ясний голос Ульріха Карла:

– Клянуся! Я належу Морванії!

Ульріху Карле, підійди до вівтаря і отримай, як символ твого звання, корону королів.

З центру вівтаря архієпископ підняв те, що зблиснуло власним яскравим світлом. Ульріх Карл став коліном на оксамитову подушку, архієпископ нахилився до нього й одяг корону на темноволосу голову короля. Ульріх Карл підвівся й повернувся обличчям до свого народу.

Негайно вгору злетіли всі шаблі, і пролунав громовий клич:

– Хай живе король!

Коли крики стихли, підійшов герцог Йоґанн, на руках у нього лежав величезний меч – великий Державний Меч, спадковим носієм якого він був. За ним слідував другий лорд зі скіпетром і третій із мантією.

Ульріх Карл прийняв все це після благословення архієпископа і зійшов на трон. Коли він проходив мимо, Майкл Карл глянув на обличчя брата. Воно, як і колись, виглядало білою застиглою маскою. Ульріх Карл, його друг і супутник, зник, на троні сидів король Ульріх Карл. Знову почулися вітальні вигуки».

Настає повний успіх роялістів, монархія в Морванії зміцнюється. Пляни комуністів і зрадників-компрадорів, які хотіли передати багатства країни до лап чужоземців, провалені. Під час коронації Майкл присягає Ульріхові, а потім свідомо робить вибір на користь буття аристократом, відмовившись їхати назад до Америки.

Крім вигаданої країни з романо-германськими рисами, начебто створеної Бонапартом 1810 року з герцогства, тут більше немає ознак фантастики, хоча й натякається на вовкулацькі ритуали мешканців гір. Цікаво, що ця пригодницька повість сягає фантасмагоричної картини таємної історії Европи, що належить перу автора другої половини XIX століття, французького криптографа й історика Клода Состена Ґрасе д’Орсе. На його думку, жрецька корпорація «мешканців башт», галльських шанувальників Богині Місяця, з часом трансформувалася в певну організаційну форму, могутній таємний орден, що звався Квінтою, або ще менестрелями Морвана. Останні в Ґрасе д’Орсе ототожнені з носіями ідеї родової аристократії й патріярхального ладу, з европейською шляхтою, що мешкала в «баштах»-замках. Менестрелі Морвана пов’язані з Півднем і літнім сонцестоянням. Основний їхній етичний принцип: «Роби те, що хочеш», поза всяким сумнівом, відповідає аристократичному діхові й божественному передвизначенню. Обранництво дозволяє відкинути загальновизнану етику й вивищитися над натовпом, а фаталістична визначеність наперед обумовлює свободу в діях задля досягнення мети. В основі світогляду Квінти лежав соліпсизм, а наріжним каменем суспільної доктрини був елітаризм. Їй протистояли прихильники Мурсії, або ж Кварта, що обстоювали суспільну рівність і виродилися в егалітарне масонство. Сама історія крізь призму поглядів Ґрасе д’Орсе рухається протистоянням цих двох угруповань.

Спершу Ґрасе д’Орсе вважав таємну символічну мову Кварти й Квінти забутою, їхнє протистояння десакралізованим, відповідно й вплив на хід історії таким, що зійшов нанівець. Однак наприкінці свого життя він змінив свою думку, й написав, що всупереч його колишнім переконанням таємна історія Франції не урвалася, вона продовжується, про що свідчать деякі шифровані твори мистецтва, для розгадки яких потрібен особливий ключ. І ось досить незвичний вияв його теорій в американській літературі...