January 26th, 2014

На смерть лібералізму

Оригинал взят у kostyantyn1979 в На смерть лібералізму
Сучасні вкраїнські праві часто звертають свій гнів на ліберальний світогляд. Дехто готовий навіть на спілку проти нього з лівими, навіть не задумуючись, чи є проти чого боротися, чи існує ще досі лібералізм у чистому вигляді та чи ворожий він тим соціялістам і комуністам, тактична взаємодія з якими пропонується. Відбувається це тому, що на українців із отриманням незалежности звалилася західна філософсько-політична література 1920-1930-х років, яка не відповідає сучасній ситуації.

Насправді зараз уживати слово «ліберал» дещо анахронічно. Просто тому що нема таких. Лібералізм уже давно наказав довго жити, розчинившись у лівій ідеольогії без останку. Справа в тому, що в 1960-х роках ліві розуміють, що комуністичної революції всюди вони не зроблять. І змінюють тактику. Беруть на озброєння теорію маніяка Антоніо Ґрамші. Ґрамші був карликом-горбанем, який намагався компенсувати свою потворність, сповідуючи комунізм і використовуючи свій інтелект для зруйнування світу, що поводився з ним як із неповноцінним. Він провів свої останні дні у в’язниці, куди його відправив дуче Беніто Муссоліні, й  помер у 1937 році.

kzL3yAnSSGw


Ауґусто Піночет Уґарте знайомиться з працями ідейного ворога, щоб зрозуміти тактику комуністів

Згідно з безсоромним і сповненим цинізму вченням цього італійського марксиста, перемога комунізму – «молекулярний» процес. Її перебіг відбувається як невидима, малими порціями, зміна думок і настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, безліч символів і образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть. Доки це ядро стабільне, в суспільстві є «стійка колективна воля», спрямована на збереження існуючого порядку.

Підрив цього «культурного ядра» і руйнування цієї колективної волі – умова комуністичної революції. Створення цієї умови – «молекулярна» агресія в культурне ядро​​. Це – не висловлення якоїсь істини, котра здійснила б переворот у свідомості, якогось осяяння. Це «величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються і в своїй гігантській сукупності утворюють те тривале зусилля, з якого народжується колективна воля певною мірою однорідності, тією мірою, яка необхідна, щоб вийшло дія, координована й одночасна в часі і географічному просторі».

На що в культурному ядрі треба насамперед впливати для встановлення (або підриву) гегемонії? Зовсім не на теорії противника, говорить Ґрамші. Треба впливати на буденну свідомість, повсякденні, «маленькі» думки середньої людини. І найефективніший спосіб впливу – невпинне повторення одних і тих же тверджень, аби до них звикли і стали приймати не розумом, а на віру. «Маси як такі, – пише Ґрамші, – не можуть засвоювати філософію інакше, ніж як віру». І він звертав увагу на церкву, котра підтримує релігійні переконання за допомогою безперестанного повторення молитов і обрядів.

Для вирожденця Грамші немає сумніву в тому, що простір боротьби комуністів за владу знаходиться безпосередньо «...в громадянському суспільстві, через окремі організми, з яких найбільш важливими є політичні партії та спілки, але яке виявляє також безліч ідеолого-культурних форм», таких, наприклад, як газети, література, церква, школи та аналогічні асоціяції, не кажучи вже про речі на кшталт архітектури й навіть назв вулиць. Фактична міцність будь-якого держави (апарату управління), додає Грамші, залежить, таким чином, од міцности громадянського суспільства, котре слугує її основою. Комуністи мусять вести боротьбу за інтелектуальний / культурний контроль. Якщо вони також контролюватимуть державні інституції, то тоді будуть панувати над народом. Проте панування, принаймні в розвиненій політичній цивілізації, триває доти, доки адекватно підтримується гегемонія всередині громадянського суспільства.

Встановивши щільний зв’язок між етико-політичним простором громадянського суспільства та інституційною зброєю держави і вказавши , що таке суспільство багато в чому діє як зовнішня «траншея» гегемоністської влади, Ґрамші приходить до висновку, що єдиною здійсненною і доступною потенційно новій силі – гегемонові – стратегією є позиційна війна в рамках громадянського суспільства. Цей висновок служить основою для розробки добре відомого стратегічного поняття «позиційної війни», запропонованого Ґрамші. У найбільш розвинених державах, стверджував недоросток, «громадянське суспільство перетворилося на дуже складну структуру, що чинить опір катастрофічному «​​вторгненню» раптового економічного елемента (кризи, депресії тощо)». Зі складності цієї структури випливає, згідно з Ґрамші, що прямий напад на державу з боку потенційної гегемоністської сили («маневрена війна») може закінчитися поразкою, саме завдяки тому способу, яким існуюча панівна сила затвердила себе в такій безлічі найрізноманітніших сфер життя.

Замість цього, стратегія , необхідна для претендуючої на перевагу сили , повинна бути поступовою і включати в себе «стале проникнення і порушення складних і численних механізмів» гегемоністської дифузії. Іншими словами , ця стратегія передбачає включення в ідеолого-культурну боротьбу за контроль над ключовими установами громадянського суспільства – такими , наприклад , як школи, університети, видавництва, засоби масової інформації тощо, котрі мусять транслювати марксистські ідеї. Саме це Ґрамші називає «позиційною війною». Як зазначила Шанталь Муфф: «Насправді, позиційна війна – це процес ідеольогічної боротьби, за допомогою якої два основні класи намагаються привласнити неклясові ідеологічні елементи для того, щоб інтегрувати їх в ідеологічну систему, яка артикулює себе навколо їхніх відповідних гегемоністських принципів. Отже, це тільки етап у боротьбі, етап, на якому новий гегемоністський блок цементує себе, але це вирішальний момент...». Справді , кажучи словами божевільного італійського генія, «у політиці, якщо позиційна війна виграна, то вона виграна остаточно». На думку Ґрамші, без успішної позиційної війни в громадянському суспільстві будь-який вид повстання, націлений на те, щоб скинути державні інститути управління, зазнає невдачі саме через «траншеї й фортифікаційні укріплення» громадянського суспільства.

Сам Ґрамші прекрасно усвідомлював, що за буденну свідомість повинні боротися як сили , що захищають свою гегемонію, так і революційні сили. І ті , й інші мають шанси на успіх, адже культурне ядро ​​і буденна свідомість піддаються змінам іззовні. Та частина повсякденної свідомости, яку Ґрамші назвав «здоровий глузд» (прагматичне, корисливе, егоїстичне світосприйняття трудящих), відкрита для сприйняття комуністичних ідей. Тут – джерело «визвольної гегемонії».  Якщо ж мова йде про буржуазію, яка прагне зберегти або встановити свою гегемонію, то їй важливо цю турботу про свої корисливі інтереси нейтралізувати або пригнічувати, впроваджуючи у свідомість фантастичні міфи.

Хто ж головна дійова особа у встановленні або підриві гегемонії? Відповідь Ґрамші однозначна: інтелігенція. І тут він розвиває цілий розділ про суть інтелігенції, її зародження, роль у суспільстві і стосунки з владою. Головна суспільна функція інтелігенції – не професійна (інженер, учений, священик тощо). Як особлива соціальна група, інтелігенція зародилася саме в сучасному суспільстві, коли виникла потреба у встановленні гегемонії через ідеологію. Саме створення і поширення ідеольогій, установлення або підрив гегемонії тієї чи іншої кляси – головний сенс існування інтелігенції, як це, зокрема, сталося під час Французької революції. Останню Ґрамші вважав чудовим прикладом ефективности встановлення гегемонії.

Продаючи свою працю, інтелігенція, на думку цинічного курдупля, тягнеться туди, де гроші. Ґрамші пише: «Інтелігенти служать «прикажчиками» панівної групи, використовуваними для здійснення функцій, підлеглих завданням соціальної гегемонії і політичного управління». Правда, завжди в суспільстві залишається частина інтелігенції, яку Ґрамші називає «традиційною», – та інтелігенція, яка служила групі , що втратила гегемонію, проте не змінила прапор. Зазвичай нова група, що отримала гегемонію, намагається її приручити. Крім того, громадські рухи, що дозрівають для боротьби за свою гегемонію, породжують власну інтелігенцію, яка і стає головним агентом зі впливу на культурне ядро ​​і завоювання гегемонії.

Доктрину Ґрамші важко назвати інакше, ніж сатанинською. За людожерською відвертістю, доведеною до крайньої безсоромности, з нею мало що може зрівнятися. Саме таке, як описано вище, тривале гігантське зусилля створювали ідеологічні машини СССР і інших тоталітарних марксистських режимів, перш ніж у свідомості західних людей було остаточно зламано культурне ядро европейського суспільства і встановлена, хоча б частково, гегемонія лівих.  Останні закріпилися в навчальних закладах, поширили профспілки, глибоко вкорінилися в засобах масової інформації, проникли в церкви, руйнуючи традиційні цінності й просуваючи большевизм. Дуже багато підкуплених інтелектуалів і діячів мистецтва взялося відстоювати останній, постійно відбілюючи його та вихваляючи. Навіть деякі ультраправі організації й рухи було дбайливо переорієнтовано в потрібний комуністам бік. Уся ця «революція згори» (за термінологією Ґрамші, «пасивна революція») була точно спроектована у відповідності з ученням про гегемонію і молекулярної агресії в культурне ядро. Бо парляментаризм і демократія вкупі з ліберальними свободами виявилися просто ідеальним живильним середовищем. Західне суспільство інфільтрували, безсовісно й без жодного сорому. Вщепилися в нього. Й поволі, крапля по краплі змінюють.

А тепер подивімося на результат
«позиційної війни»: чорношкіра комуністична терористка-лесбійка Анжела Девіс – респектабельний професор університету. Керівник комуністичного бандформування Режі Дебре – радник президента. Вуличний радикал Йошка Фішер – міністр. Іменем комуністичного письменника Гайнріха Бьолля, батька терориста з угруповання «Фракція Червоної армії», зветься впливовий фонд. Послідовник Ґрамші, божевільний гомосексуаліст Мішель Фуко – ґуру інтелектуалів. На честь іншого ґрамшіанця й ортодоксального комуніста, психічно хворого вбивці Луї Альтюссера влаштовують наукові конференції. Марксиста Славоя Жижека,  котрий захоплюється тим, що комуністичні бойовики «Сендеро Лумінозо» вбивають вчителів і агрономів, а не лише військових,  вихваляє те, як комуністичні в’єтконгівці відтяли дітям руки, на яких американці зробили щеплення, обговорюють у пристойному товаристві. Психопат Че Ґевара став символом популярної культури...

Чистого лібералізму вже нема. Він зник, розчинився, не лишивши й сліду. Перший шлях помер. Є ЛІВІ – і  ПРАВІ. Й край.