edward_trad (edward_trad) wrote,
edward_trad
edward_trad

Едуард ЮРЧЕНКО, Валентин ГАЙДАЙ.ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ( частина 4 )


Геноцид французької нації

Як уже зазначалося вище, що революція 1789 року мала явно антинаціональний характер, спричинивши й різанину французів на Гаїті, і цькування церкви, й фактичне знищення французьких звичаїв та традицій. Проте найбільшим злочином, здійсненим кривавими багнетами революції, був прямий геноцид французької нації.

Першим тривожним сигналом стала фактична узурпація влади «третім станом», парламентське крило якого репрезентували тоді аж ніяк не селяни та робітники, а заможні буржуа. 17 червня 1789 року депутати вищого представницького органу – Генеральних штатів – оголосили себе «Національними зборами», не маючи на це повноважень. Таким чином, Франція за формою правління почала нагадувати республіку, хоча сама республіка була проголошена пізніше. Надалі, 9 липня, оголосивши себе вже «Установчими зборами», вони взялися до розробки конституції, метою якої було позбавлення влади короля і зосередження її в руках парламенту, підконтрольного антикоролівськи налаштованій аристократії та заможним буржуа.

14 липня заколотники, у відповідь на цілком законні дії Людовика XVI з наведення ладу, захопили королівську в’язницю Бастилію, де знаходився також і міський арсенал. Після штурму Бастилії в Парижі почалася різанина, якої французька столиця не бачила з часів Варфоломіївської ночі. Слід зауважити, що дії заколотників відзначалися крайньою жорстокістю й дикістю. Так, наприклад, заколотники відрубали голову комендантові Бастилії маркізу де Лоне, насадили її на спис і як трофей носили по вулицях міста. Окрім того, голота повбивала й інвалідів (калік і старих солдатів), що охороняли в’язницю. Досить симптоматично, що річниця цього відвертого бузувірства є головним державним святом сучасної республіканської Франції.

Паризьке народовбивство 14 липня 1789 року стало першим, але далеко не останнім епізодом тотального геноциду французької нації, який вчинили провідники революції — затяті прибічники встановлення республіки. Недарма цей період в історії Франції як у вітчизняній, так і в світовій історичній науці отримав назву «Великого жаху».

6 вересня 1789-го підігрітий промовами революційних демагогів натовп вдерся до Версалю, перерізав усю королівську варту, а самого монарха змусив переїхати до Парижа, де він жив фактично в ув’язненні. Самі ж Установчі збори поділялися тоді на два великих політичних угруповання: роялістів, які прагнули збереження сильної королівської влади, та прихильників конституційної монархії на чолі з Мірабо та Лафайєтом. Останні спиралися, з-поміж іншого, також і на Якобінський клуб — збіговисько змовників-багатіїв (адже сума членського внеску до цієї структури – 24 ліври на рік – була «непідйомною» для абсолютної більшості французів, навіть порівняно заможних).

Було й іще одне угруповання в Установчих зборах, про яке слід сказати окремо. Це так звані «кордильєри» — прихильники максимального обмеження влади короля. Їхніми лідерами були Жорж Дантон та Камілл Демулен, а також Жан Поль Марат, редактор революційної газети «Друг народу». Слід сказати, що в цій газеті друкувалися найбрудніші матеріали антимонархічного характеру, які часто-густо переходили на особисті образи. На її шпальтах Марат прямо закликав до вбивств та насилля: «Почніть із того, щоб захопити короля, дофіна й королівську родину, приставте до них охорону й хай вони відповідають за все своїми головами. Відрубайте потім без усіляких вагань голови контрреволюціонерам, генералам, міністрам і колишнім міністрам... Можливо, знадобиться відрубати 5-6 тисяч голів; проте, якби навіть знадобилося відрубати 20 тисяч, не можна вагатися жодної хвилини!»

Дехто може казати про те, що революція зрівняла французів у правах. Всі вони – й «дворяни шпаги», й «дворяни мантії», й великі підприємці, й робітники з селянами – стали на перший погляд рівними і зверталися одне до одного словом «громадянин» або «громадянка». Формально це дійсно так, проте насправді нова влада навіть не мала на меті досягнення реальної рівноправності, а тим більше – руйнування майнової нерівності, адже загального виборчого права так і не було введено, голосувати могли лише т.зв. «активні громадяни», здатні сплачувати податок не менший від середнього десятиденного заробітку. Інші ж французи вважалися «пасивними громадянами». Слід зазначити, що такі «пасивні громадяни» складали переважну більшість населення і ця більшість опинилася після революції у вкрай тяжкому становищі. Про це свідчить практика функціонування т.зв. «Фонду національного майна», який формувався з конфіскованого у дворян, церкви і короля земельних володінь. Селяни та міщани могли придбати землю, проте дуже часто задля цього їм доводилося брати державний кредит і дуже часто незаможні французи ставали фактично жебраками й потрапляли у фінансову залежність від кредитних установ. Така бездарна політика революційних керманичів призвела до того, що в країні почалися економічна криза, інфляція та голод.

Що ж робив у цей час король Франції? Ясна річ, що його не влаштовувала роль почесного бранця, тим більше, він не міг терпіти відвертого знущання з французької нації, якій за свого повновладного правління служив вірою і правдою, часто особисто допомагаючи найбіднішим родинам. У ніч із 20 на 21 червня 1791 року він разом зі своєю дружиною Марією Антуанеттою зробив спробу вирватися з республіканського полону і за допомогою військових, що у своїй більшості залишалися вірними престолові, скинути ярмо революції. Проте карету короля було заарештовано прихильниками революції, а самого короля було доправлено до Парижа.

У самій столиці революційна кліка вже підготувала проект конституції Франції, за якою вона фактично ставала республікою. Людовик XVI був змушений присягнути їй, що й сталося 14 вересня 1791 року, а ще через півмісяця було відкрито перше засідання новостворених Законодавчих зборів.

Уже навесні 1792 року французький уряд примудрився оголосити війну майже всім провідним державам Європи — Пруссії, Австрії, Іспанії та іншим країнам, що призвело до тотальної мобілізації до лав французької армії і, як наслідок, — до невдоволення населення війною. Проте урядові вдалося скинути всю провину на ще чинного короля, мотивуючи це тим, що на боці прусаків воювали частини корпусу принца Конде, що складалися здебільшого з дворян-емігрантів і були прихильниками роялістської влади — законної влади Франції.

10 серпня 1792-го підбурювані агентами антимонархічних угруповань юрби голоти штурмували Тюїльрійський палац, де мешкали король і його родина. Зауважимо, що під час штурму оскаженілі парижани перерізали всіх дворян, що лишалися при королі та всіх до одного 900 швейцарських гвардійців — його особисту охорону. Відповідальність за цю різанину лежала на комісарах Комуни Парижа.

Тим часом, пруська армія й частини емігрантів взяли в облогу фортецю Верден. Виникла реальна загроза французькій столиці. Парижем поширилися чутки, що саме в цей вирішальний для Франції час максимально активізувалися контрреволюціонери, а всі підозрілі громадяни, що їх було ув’язнено, нібито готують повстання, розраховуючи на підтримку з-за кордону. З 2 до 5 вересня зграї озброєних санкюлотів (як правило, з найбідніших та морально здеградованих верств населення — опори революціонерів) вривалися до в’язниць і безжалісно знищували абсолютно всіх в’язнів — кримінальних і політичних, жінок та дітей.

22 вересня узурпатори поставили останню крапку в перебранні на себе всієї повноти влади, оголосивши, що влада короля скасовується і відтепер Франція є республікою. Монтаньяри, відчуваючи повну безкарність, і, вочевидь, відчуваючи себе господарями ситуації, зажадали страти короля. Спроби жирондистів протистояти їм з тріском провалилися і 21 січня 1793 року короля Людовика XVI було страчено. Така ж сама доля чекала і на жирондистів, 2 червня монтаньярські заколотники за допомогою підконтрольної їм т.зв. «національної гвардії» оточили будівлю Конвенту і під прицілом рушниць вивели з нього всіх тих, хто ще складав опозицію політиці революційної «Гори». Багатьох із них незабаром було відправлено на гільйотину. Відтоді слова «порядок» і «смерть» стали синонімами в узурпованій купкою дегенератів Франції.

Вчорашні прихильники революції в атмосфері тотального терору й жорсткої диктатури стали затятими її ворогами. Народна кара прийшла й до деяких ватажків правлячої кліки, наприклад Марата, котрого було вбито Шарлоттою Корде — вона вмотивувала своє рішення тим, що вважала його головним винуватцем розправ з противниками диктатури. Але смерть Марата лише спонукала якобінців до ескалації терору.

У 1794 році було видано низку декретів, які поклали початок «великому терору». В цих декретах вперше з’явилося визначення «вороги народу» (чи не його 130 років по тому запозичили більшовики?). «Ворогами народу» оголошувалися всі, хто викликав хоча б мінімальну підозру у влади, таких «ворогів» часто без суду відправляли на гільйотину.

Провінцію почали прочісувати революційні підрозділи, звані «пекельними колонами». Той, хто не встигав сховатися від них у лісах, гинув у страшних муках. Солдати революції передусім ґвалтували жінок, а потім вбивали їх. Вони розбивали прикладами голови людям похилого віку, заколювали багнетами немовлят у колисках. Частенько солдати розважалися, перекидаючи немовля з багнета на багнет. Республіканський генерал Вестерманн доповідав паризькому Комітетові громадського порятунку: «Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які – в усякому разі, ці – вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненим. Ми знищили всіх».

Республіканським генералам було шкода витрачати кулі проти цивільного населення. Тому частенько в хід ішли багнети. Але й багнети не витримували і ламалися. Тому тисячі полонених, разом із жінками та дітьми почали занурювати на старі кораблі. А потім топили їх посередині Луари. Солдати, що сиділи в шлюпках, добивали тих, кому все ж вдавалося вибратися на поверхню.

«Наказую спалювати усе, що піддається спалюванню, і брати на багнети усіх, кого ви зустрінете на своєму шляху, – вимагав республіканський генерал Гриньон. – Я знаю, що в цій місцевості ще залишилися віддані нам патріоти. Проте треба знищити всіх».

Найбільше вражають описи спалювання живцем у печі дітей і жінок, що гинули з жахливими криками на вустах. «У зв’язку з відсутністю жінок-бунтівників, солдати взялися за дружин лояльних нам патріотів. Вже 23 такі жінки були піддані нелюдським тортурам», – доповідав Жанне, офіцер поліції, вірної республіканцям.

У місцевості Кліссон солдати вкопали в землю котел, поклали на нього ґрати, і на цих ґратах спалили 150 жінок. «Десять бочок із жиром я вислав у Нант. Це був жир вищої якості, його використовували в госпіталях», – зізнавався пізніше один із солдатів. У місті Анжер з людей живцем здирали шкіру для штанів вищим офіцерам. Шкіру здирали від поясу вниз і завдяки цьому штани, за задумом, повинні були щільно прилягати до тіла [7].

На завершення цікаво буде навести відомості про кількість жертв революції згідно з розрахунками відомого демографа Бориса Урланіса. За чверть століття (до 1814 року – кінця наполеонівських війн – включно) революція пожерла, за різними оцінками, від 3,5 до 4,5 млн. людських життів. Це може здатися не такою вже величезною цифрою, якщо забути, що населення Франції було тоді у 6-7 разів менше від населення Росії епохи її революції (і, отже, загибель 4 млн. французів відповідала загибелі 25-30 млн. підданих Російської імперії початку ХХ століття) і що у кінці XVIII століття не було тих засобів масового знищення, які «прогрес» створив за наступні більш ніж сто років. Збиток був настільки значний, що французька нація так і не змогла після цього остаточно відновитися і він став причиною зменшення зростання населення у Франції упродовж усіх наступних десятиліть: напередодні революції населення Франції складало 25 млн. чоловік, Великої Британії – 11 млн., Німеччини – 24 млн., а до кінця XIX століття маємо, відповідно, 38 млн., 37 млн. і 56 млн.; тобто, населення Німеччини виросло в два з гаком рази, Великої Британії – навіть у три з гаком, а Франції – лише на 50 відсотків... [8].

римітки:
1. Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – С. 109–118.
2. Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И.А. Эгипти. – СПб.: Евразия, 2008. – С. 295.
3. Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А.М. Иванова. – М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. – С. 144.
4. Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. – 2010. – 18 января. – С. 9.
5. Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. – К.: Критика, 2007. – С. 387.
6. Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm.
7. Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/.
8. Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. – М.: Соцэкгиз, 19б0. – С. 393.
9. Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens — той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836–1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
10. Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г.С. Кучеренко. – М.: Наука, 1988. – С. 175.
11. Тарле Е.В. Наполеон. – М., 1941. – http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html.
12. Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. – С. 119.

ДАЛІ БУДЕ,,,,,
Tags: "французька " революція, Європа, Франція, лівацтво, націоналізм, традиціоналізм
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments