10 серпня - річниця героїчної оборони палацу Тюільрі....подвиг в імя Європи...
edward_trad
Originally posted by edward_trad at 10 серпня - 220-а річниця героїчної оборони палацу Тюільрі....подвиг в імя Європи...


10 серпня 1792 року так звана " французька " революція дійшла до повалення монархії. Закулісні ляльководи прийняли рішення про позбавлення французів залишків національної державності. Ударною силою заколоту було близько 20 тисяч революційний головорізів звезених з усієї Франції ( плюс " інтернаціоналісти " , так само як і під час революції 1917 року вони відігравали не останню роль ) . Вся ця зграя ( яку ліві історики іменують " повсталим народом " ) була чудо озброєна , в тому числі мала потужну артилерію . Їм протистояло біля тисячі швейцарських гвардійців та приблизно 200 шляхтичів -добровольців , без гармат . Шансів на перемогу вони не мали але це не зупинило купку героїв .
Короля Людовіка зрадницькі виманили в приміщення " національного зібрання ". Він розраховував на політичне вирішення конфлікту . Оборонці монархії виявились відрізаними від нього але палац без короля все ще був центром відданих йому сил.
Коли їм запропонували здати палац вони рішуче відмовились . Особливо цікавим був момент коли революційний генерал-інтернаціоналіст Вассерман запропонував це швейцарцям німецькою . Ця наволоч увійде в історію Франції та Європи як один з найстрашніших виконавців геноциду французів в Вандеї.“Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які – в усякому разі, ці – вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненикам. Ми знищили усіх”.- ось як він буде рапортувати про свої "подвиги "трошки пізніше
Дійшло до штурму. На боці заколотників була кількісна перевага в співвідношенні 20 до 1 ( !!!) та тотально переважаюча вогнева міць. Але саме в цей момент проявилась перевага вільних людей над людиноподібним бидлом. Гармати гарматами але той хто використовує зброю завжди буде важливішим за саму зброю.
Під час штурму , за підрахунками історика Пелетьє, загинуло біля 3500 штурмуючих приблизно стільки ж було поранено. Простіше кажучи революціонери втратили третину (!!!) особового складу. І навіть такою ціною вони не змогли вирвати перемогу. Опір припинився лише коли король наказав його припинити . Нещасний Людовік як завжди намагався вберегти людські життя . Ось тут і проявилась шакаляча сутність ліваків. Вони влаштували полоненим справжню різанину але навіть в цих обставинах частині оборонців палацу вдалось вирватись і врятуватись.
Ця героїчна і водночас сумна сторінка в історії правого опору є глибоко символічною. Юрбі люмпенів ( багатонаціональній , що цікаво ) протистояли швейцарці ( представники найбільш волелюбного з європейських народів , уклад життя якого надзвичайно нагадував козачий ) та французькі шляхтичі , які були зразком для європейської аристократії протягом сторіч. Ніби два полюси європейської Традиції поєднались для того , щоб кинути виклик лівій чумі. І хоча вони не змогли зупинити сили зла але приклад їх подвигу назавжди залишиться в історії. Тоді вони захищали не просто королівський палац - вони захищали Європу над якою стала зловісна примара поневолення та геноциду. Вони назавжди стали символом високого воїнського духу Старої Європи .

П. С.
Пісня присвячена швейцарській гвардії...на фото " вмираючий лев " - скульптура присвячена гвардійцям які загинули 10 серпня 1792 року...виконавці "Choeur Montjoie Saint Denis " правий католицько-роялістський хор...


П.П. С
бонус.....пісня того самого колективу присвячена геноциду українців під час голодомору 1933 року....праві французи памятають не тількі про злочини якобінців але й про злочини їх більшовицьких нащадків

post
edward_trad
Originally posted by freken_stork at post
Читаю сейчас книгу Александра Вертинского "Дорогой длинною..." и очень понравился эпизод, которым хочу поделиться, надеюсь подходит под формат сообщества)



"Однажды в «Казбеке», где я выступал после часу ночи, отворилась дверь. Было часа три. Мне до ужаса хотелось спать, и я с нетерпением смотрел на стрелку часов. В четыре я имел право ехать домой. Неожиданно в дверях показался белокурый молодой англичанин, немного подвыпивший, весёлый и улыбающийся. За ним следом вошли ещё двое. Усевшись за столик, они заказали шампанское. Публики в это время уже не было, и англичане оказались единственными гостями. Однако по кабацкому закону каждый гость дарован Богом, всю артистическую программу нужно было с начала и до конца показывать этому единственному столику. Меня взяла досада. «Пропал мой сон!» — подумал я. Тем не менее по обязанности я улыбался, отвечая на расспросы белокурого гостя. Говорил он по-французски с ужасным английским акцентом и одет совершенно дико, очевидно, из озорства: на нем был серый свитер и поверх него… смокинг.
Музыканты старались: гость, по-видимому, богатый, потому что сразу послал оркестру полдюжины бутылок шампанского.
— Что вам сыграть, сэр? — спросил его скрипач-румын.
Гость задумался.
— Я хочу одну русскую вещь… — нерешительно сказал он. — Только я забыл её название… Там-там-там-там!..
Он стал напевать мелодию. Я прислушался. Это была мелодия моего танго «Магнолия».
Угадав её, музыканты стали играть.
Мой стол находился рядом с англичанином. Когда до меня дошла очередь выступать, я спел ему эту вещь и ещё несколько других.
Англичанин заставлял меня бисировать. После выступления, когда я сел на своё место, англичанин окончательно перешёл за мой стол, и, выражая мне свои восторги, между прочим сказал:
— Знаете, у меня в Лондоне есть одна знакомая русская дама, леди Детердинг. Вы не знаете её? Так вот, эта дама имеет много пластинок одного русского артиста… — И он с ужасающим акцентом произнёс мою фамилию, исковеркав её до неузнаваемости. — Так вот, она подарила мне эти пластинки, — продолжал он, — почему я и просил вас спеть эту вещь.
Я улыбнулся и протянул ему свою визитную карточку, на которой стояло: «Alexandre Vertinsky».
Изумлению его не было границ.
— Я думал, что вы поёте в России! — воскликнул он. — Я никогда не думал встретить вас в таком месте.
Я терпеливо объяснил ему, почему я пою не в России, а в таком месте.
Мы разговорились. Прощаясь со мной, англичанин пригласил меня на следующий день обедать в «Сирос».
В самом фешенебельном ресторане Парижа «Сирос» к обеду надо было быть во фраке. Ровно в 9 часов, как было условлено, я входил в вестибюль ресторана. Метрдотель Альберт, улыбаясь, шёл ко мне навстречу.
— Вы один, мсье Вертинский? — спросил он.
— Нет! Я приглашён…
— Чей стол? — заглядывая в блокнот, поинтересовался он.
Я замялся. Дело в том, что накануне мне было как‑то неудобно спросить у англичанина его фамилию.
— Мой стол будет у камина! — вспомнил я его последние слова.
— У камина не может быть! — сказал он.
— Почему?
— Этот стол резервирован на всю неделю и не даётся гостям.
В это время мы уже входили в зал. От камина, из‑за большого стола с цветами, где сидело человек десять каких-то старомодных мужчин и старух в бриллиантовых диадемах, легко выскочил и быстро шёл мне навстречу мой белокурый англичанин. На этот раз он был в безукоризненном фраке.
Ещё издали он улыбался и протягивал мне обе руки.
— Ну вот, это же он и есть! — сказал я, обернувшись к Альберту.
Лицо метрдотеля изобразило священный ужас.
— А вы знаете, кто это? — сдавленным шёпотом произнёс он.
— Нет! — откровенно сознался я.
— Несчастный! Да ведь это же принц Уэльский!..."


Встреча произошла в начале 1930-х годов.

14 липня - день початку геноциду та поневолення європейців.....
edward_trad
Originally posted by edward_trad at 14 липня - день початку геноциду та поневолення європейців.....


День взяття Бастилії....початок " французької " революції....

" Французька антинаціональна революція "
Моя ( сумісна ) стаття присвячена проблемі....( для зручності жж версія )
частина 1 - псевдонаціоналізм проти етнічної нації
http://edward-trad.livejournal.com/?skip=10&tag=%22%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%22%20%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F
частина 2- революція та анти-білий расизм
http://edward-trad.livejournal.com/117102.html
частина 3 - революція проти релігії
http://edward-trad.livejournal.com/119315.html
частина 4 - геноцид французької нації
http://edward-trad.livejournal.com/121685.html
частина 5 -революція хама
http://edward-trad.livejournal.com/122188.html
частина 6 - національно-визвольний рух
http://edward-trad.livejournal.com/125378.html
частина 7-«Французька» республіка та «російський» совок
http://edward-trad.livejournal.com/127916.html
частина 8- наслідки революції
http://edward-trad.livejournal.com/130749.html

Чудовий матеріал присвячений правому опору та геноциду французів
http://hvac.livejournal.com/366137.html?format=light#cutid1
http://hvac.livejournal.com/366554.html?format=light#cutid1

І щоб не сумувати .....пісня присвячена шуанам....правим повстанцям , що вели партизанську ( а іноді й відкриту )війну проти революційного режиму рабства та геноциду


Солист
С тех пор, как Париж ввел свои законы
И на Севере, и на Юге есть те, кто живет по-своему
Парижанам мало их проклятой революции
Если они убьют королеву, как убили короля
Они заплатят за это

Хор:
Шуаны, вперед!
Со Святым Денисом,
Со Святым Иоанном
Сердца бьются
Вперед, шуаны!
Шуаны, вперед!
Со Святым Денисом,
Со Святым Иоанном
Сердца бьются
Вперед, шуаны!

Солист:
Мы сразим Робеспьера, гнусного тирана
Утопим этого кровожадного волка в его собственной крови
Говорю вам, Республика не долго просуществует
Вы вернем веру
У нас будет новый король

Хор:
Шуаны, вперед!
Со Святым Денисом, Со Святым Иоанном
Сердца бьются
Вперед, шуаны!
Шуаны, вперед!
Со Святым Денисом, Со Святым Иоанном
Сердца бьются
Вперед, шуаны!

Європейська душа та містерія Великодня
edward_trad



«Хто боїться смерті, не пізнає Воскресіння»
(Корнеліу Зеля Кодряну).
В добу раннього середньовіччя іслам приклав колосальні зусилля для навернення Європи. Не набагато відстав від нього і юдаїзм, який у ті часи проводив достатньо активну прозелітичну політику (той самий Хозарський каганат, наприклад, був населений переважно далеко не етнічними євреями). Тим не менше європейці обрали саме християнство. Чому ж?
Навіть при поверхневому порівнянні християнства з іншими монотеїстичними релігіями кидається в очі їхня фундаментальна відмінність. Для ісламу та юдаїзму Бог – це абстрактний надлюдський розум (настільки абстрактний, що іслам забороняє його зображати , а юдаїзм навіть вимовляти ім’я), який стоїть по той бік життя та смерті.
Християнство навпаки побудовано навколо постаті втіленої Боголюдини. На перший погляд, це може здатись ознакою певної «гуманістичної людяності». Ця помилка достатньо розповсюджена, передусім, на жаль, через неадекватне розуміння суті власної віри значною частиною сучасних християн. Але християнське віровчення недвозначно стверджує, що прийняття Богом людської природи було радше засобом, аніж головною метою. Метою ж був порятунок людства через жертву. Метою, яку можна було здійснити лише одним чином. Шляхом зустрічі зі смертю…
Як сприймали смерть у дохристиянській Європі? Фактично тоді відкидали те, що визначається як смерть сучасною матеріалістичною культурою. Віра в посмертне існування була для наших пращурів не вірою, а аксіомою. В цьому абсолютно не сумнівалися так само, як у сході або заході сонця. Але безсмертя могло бути різним. Якщо згадати античний Аїд або Хель північної традиції, то ми побачимо далеко не ідеальне місце. Звісно, це не християнське пекло (хоча перебування в пеклі теж поняття розтяжне), але місце принаймні не краще за земне життя.
Цьому існувала лише одна альтернатива: пряма зустріч зі смертю, що відкривала шлях до Безсмертя з великої літери, Безсмертя як не просто потойбічного, а надлюдського та надприродного існування.
Найбільш відомий приклад такого роду – це Вальгалла північної традиції, небесне місце перебування героїв, що пали в бою. Але, незважаючи на чисто воїнський характер уявлень про неї, варто відмітити один важливий момент: перемоги для потрапляння у Вальгаллу замало, туди приводить лише чесна смерть в бою.
Іншим шляхом, що обіцяв переможне існування в безсмерті та славі, був шлях таємного посвячення, такого як Елевсинські містерії або містерії Мітри. Але не варто забувати, що їхнім невід’ємним елементом була так звана «ініціатична смерть», яка мала характер, значно небезпечніший за звичайну обрядову практику (як би це не звучало фантастично для сучасної матеріалістичної свідомості).
В усякому разі, європейці дохристиянської доби розуміли перемогу над смертю, не як її уникнення, а травматичне переживання. Навіть звичайна смерть від старості та хвороб не здатна була відіграти відповідну роль. Смерть мусила бути неприродною та мати якість певної добровільності. Через подолання природного людського страху перед смертю (страху, який носить не стільки фізичний, скільки психічний і навіть духовний характер) відбувався «розрив рівня» і прокладався шлях до надлюдського.
Це можна порівняти з моментом родів. Неможливо з’явитись на світ, не переживши їхню драму. Ембріони теж відрізняються між собою, але головною відмінністю є відмінність між тим, хто народився і ненародженим. Таким чином, досягнення суто людського життя (навіть такі славетні, як військові перемоги) сприймались як певний етап підготовки до справжньої реалізації.
Отже, коли європейці зіштовхнулися з релігією, що поєднала ідею єдиного надкосмічного Бога з ідеєю його добровільної жертви, яка відкривала шлях до безсмертя вже не йому, а всьому людству і всесвіту в цілому, їхній вибір не був важким.
Головне в постаті Ісуса Христа – це не його страждання або добрі слова та справи. Головне – це подолання страху смерті, добровільність необхідної жертви, що відкриває шлях до перемоги. До перемоги, що означає абсолютну реалізацію навіть не тільки в світі небесному, а й прямо тут. Воскресіння во плоті було великим дивом для дохристиянського світу і означало собою оновлення космічного порядку в цілому. Саме так зрозуміли і прийняли християнство європейці.
Характерно, що християнський культ святих мучеників не має нічого спільного з возвеличуванням страждання та смерті самої по собі. Вони були далеко не «безвинними страждальцями», а людьми, які свідомо обрали смерть, щоб не зрадити віру. Не кажучи вже про те, що деякі з них проявили свою мужність не перед катом, а в бою зі зброєю в руках. Наприклад, святий мучень Меркурій Смоленський загинув у процесі натуральної різанини, що він влаштував монголам (при цьому перемігши у військовому сенсі і врятувавши місто).
Сьогодні все це сприймається викривлено. Навіть віруючі християни не завжди розуміють стрижня власної віри, що вже казати про матеріалістично налаштований постхристиянський загал. Але душа Європи залишається сама собою, незважаючи на всі спроби її спаскудити. Ключ до героїзму «нездоланної білої людини» (Дж.Лондон) полягає в її сприйнятті смерті або як іншого боку життя (в звичайному випадку), або як «скарбу, що, тим не менше, здатен придбати кожен» (К.С.Льюїс), якщо йдеться про смерть шляхетну та жертовну. В другому випадку вона є шляхом до надлюдського. Простіше кажучи, смерті як смерті для європейця не існує.
Величне свято Великодня – це щорічне нагадування про цю велику істину. Характерно, що статус найголовнішого воно зберігає насамперед у православних країнах Східної Європи, тобто народів, що найбільше зберегли традиційну європейську ментальність. В Україні свято Великодня вважається найулюбленішим не тільки серед релігійних, а й загалом. Цікаво, що його популярність зросла саме в добру випробувань, які переживає наша Нація в останні два роки. Зустріч зі смертю – це надія на Наджиття. Душа це усвідомлює, навіть якщо розум затьмарений матеріалістичними побрехеньками…
«Хто боїться смерті, не пізнає Воскресіння»…
Едуард Юрченко

http://azov.press/ukr/vropeys-ka-dusha-ta-misteriya-velikodnya

20 выразительных котиков синего цвета от художницы из Минска
edward_trad
Originally posted by vsegda_tvoj at 20 выразительных котиков синего цвета от художницы из Минска
20 выразительных котиков синего цвета от художницы из Минска

Синие котики завоевывают мир. По крайней мере, сердца зрителей они уже точно завоевали – бесповоротно и безвозвратно. На иллюстрациях художницы из Минска Рины Зенюк синие толстые обаятельные котики живут насыщенной жизнью, и что удивительно – очень понятной и знакомой любому человеку.

Read more...Collapse )


Если вам понравился пост, пожалуйста, поделитесь ими со своими друзьями! :)



ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!!!
edward_trad
Originally posted by edward_trad at ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!!!

Слава його світлості Ясновельможному Пану Гетьману всієї України !
edward_trad
Originally posted by edward_trad at Слава його світлості Ясновельможному Пану Гетьману всієї України !


Сьогодні великий день в національній історії....Україна отримала свою власну державність ....не республіканську карикатуру ...а істинну національну традиційну державність...
Павло Скоропадський був помазан на гетьманування керівництвом православної ієрархії...тобто після завоювання влади "за правом шаблі "....він отримав повноцінну сакральну легітимність....важливо що титулатуру " його світлість "....яка відповідає рівню суверенного князя...за ним визнавали всі монарші дома з якими були встановлені дипломатичні стосунки....

Тоді ми мали шанс....і хоча його було загублено....прецендент існування сучасної Української держави заснованої на традиційних засадах є....і він є підтвердженням реальності перемоги традиціоналістичних сил вже в найближчій історичній перспективі...

ІНВЕСТИЦІЇ В НАУКУ: ЯК ТРЕТІЙ СВІТ МОЖЕ СТАТИ ПЕРШИМ
edward_trad

Чи зможе Україна випередити розвинені країни при спробі реалізації стратегії випереджального розвитку? Логічно було б очікувати, що зусилля розвинених країн світу сконцентровані на радикальних проривах в галузі науки та освіти, приблизно так, як це було за доби індустріалізації розвинених країн. Але дійсність виглядає не настільки оптимістичною (чи навпаки песимістичною, якщо глянути з точки зору національного егоїзму).

Важливим показником реального ставлення до науки та освіти в суспільстві є оплата праці науковців. У нещодавно опублікованій новій книзі «Оплата професури» автор і його колеги редактори діляться результатами вивчення академічних зарплат, контрактів і пільг в університетах з державним фінансуванням у 28 країнах. Вони зображують світ розділеним на дві категорії – «з витоком мізків» і «з приростом мізків», в якому країни з великою кількістю ресурсів відкачують академічні таланти з бідних країн. Всі валюти були переведені в долари США за паритетом купівельної спроможності, заснованої на вартості набору товарів у Сполучених Штатах. Але вони також порівняли зарплати в кожній країні з середнім валовим внутрішнім продуктом на душу населення в цій країні, даючи зрозуміти, як оплачуються вчені порівняно з оплатою співвітчизників на інших роботах. Нарешті, в кожній з 28 країн було поставлене питання про необхідну середню зарплату вченому, щоб йому було достатньо для підтримки середнього рівня життя.

Скільки коштує професор? З точки зору купівельної спроможності, знову прийняті на роботу вчені в Китаї ($ 259 за місяць, розрахована за індексом даного дослідження) були в найгіршому становищі, їм платять менше, ніж колегам у Вірменії ($ 405) та Ефіопії ($ 864). Вчені Канади, де заробітна плата початкового рівня в середньому $ 5733, а також професорам платили в середньому $ 9485, мали більше причин для радості, ніж у Сполучених Штатах, де щойно найнятим викладачам платять в середньому $ 4950 і професорам $ 7358 – цифри, які ставлять Сполучені Штати позаду Італії ($ 9118), Південної Африки ($ 9330), Саудівській Аравії ($ 8524), Великобританії ($ 8369), Малайзії ($ 7864), Австралії ($ 7499) та Індії ($ 7433).

Один із найдивовижніших висновків по Ефіопії. Хоча середня заробітна плата в розмірі 1207 опускає ефіопських вчених на 4 місце знизу в частині досліджених країн, по відношенню до ВВП вона є надзвичайно високою або в 23 рази вище, ніж у середньому по країні, у порівнянні з США, Німеччиною чи Австралією, де вчені в середньому мають приблизно 2 ВВП на душу населення. Це показує, що в Ефіопії вчені дуже високо цінуються.
Росія була єдиною країною, чиїм вченим насправді платять менше, ніж середній ВВП на душу населення – менше 60 %.

У всьому світі викладачі повинні бути ударними військами в глобальній економіці знань. Але їм не платять, як треба. Таким чином, ми бачимо, що фінансування праці викладачів-науковців є достатньо скромним. Безумовно, з точки зору вітчизняного науково-педагогічного співробітника заробітна плата його колеги з розвинених країн виглядає більш ніж привабливо, але це не відміняє того факту, що наука та освіта не є пріоритетом у розвинених країнах. На неї, звісно, витрачаються, і вона рухається вперед, але навіть відносно це не можна порівняти з тими тектонічними зрушеннями та епічними зусиллями, які мали місце за доби індустріальних революцій. Наука та освіта постійно опиняються в сфері формальної уваги громадськості та політикуму, але, перефразовуючи відомий вираз, «їх люблять до глибини серця, але не до глибини власної кишені».

Тобто витрати на науку та освіту повільно збільшуються, але не за рахунок провідних країн «першого світу». Фактично тенденцію покращують менш розвинені країни, які роблять ставку на науку та освіту як на важелі прориву в коло країн розвинених (досить згадати ту саму Ефіопію з її викладацькими зарплатами в 23 ВВП на душу населення).

Едуард Юрченко

Економія на науці: зрада чи ідіотизм?
edward_trad


У новому держбюджеті України передбачені витрати на науку найменші за всю історію незалежності країни: приблизно 0,172 % передбачуваного ВНП. Це безпрецедентно мала сума. Фактично йдеться про припинення державного фінансування науки в принципі. Те, що виділяється «щось» – це фактично імітація фінансування. Така сума приблизно порівняна з помилкою, яка вважається припустимою при балансуванні бюджету.
Основні аргументи прихильників такої «економії» зазвичай зводяться до двох аргументів: по-перше, на науці припустимо економити у важкі часи, по-друге, вона, мовляв, неефективна.
Але ж для того, щоб оцінювати ефективність вітчизняної науки, варто врахувати те, що ми є унікальною в світі країною, де в епоху розвитку новітніх технологій кількість науковців падає. За роки незалежності їхня чисельність в Україні зменшилася більш ніж у 4 рази. Дослідників у нас приблизно втричі менше, ніж у країнах ЄС. Тоді як в усіх країнах світу кількість науковців зростає – це просто неминучий процес в умовах переходу до науковоцентричної економіки. Звісно, науковець – професія творча і, на відміну від робітників, кількість є для неї не настільки вирішальним фактором. Але ж науковці – живі люди, які здатні проводити лише певну кількість досліджень. Вони не автомати і якщо їх мало, то й кількість відповідної продукції зменшиться. Отже, логічно, що принаймні по кількісним показникам вітчизняна наука повинна демонструвати низький результат. Але в тому й справа, що вона примудряється зберігати ефективність.
Помітним показником динаміки розвитку науки є кількість фахових публікацій. Так, в Україні вона зросла в останні роки на 23,7 %. Щоправда, в цілому в світі йдеться про рази, але ж усюди (включно з країнами Африки на південь від Сахари) витрати на науку та кількість науковців зростають. Наприклад, Південна Корея витрачає на науку приблизно в 25 разів більше, а по публікаціях випереджає лише в 10 разів. Тобто наші науковці є в 2-3 рази «пліднішими» за цим показником.
Чи можлива економія на науці в принципі? Адепти сучасної влади стверджують, що всюди в світі науку фінансує переважно не держава. Але всі без винятку (аж ніяк не соціалістичні) розвинені країни виділяють величезні кошти зі свого державного бюджету на наукові дослідження (наприклад, США – 139,7 млрд. дол. (!), Німеччина – 30,3 млрд. дол., Японія – 27,7 млрд. дол., Франція – 19,3 млрд. дол., Південна Корея – 16,4 млрд. дол., Великобританія – 10,8 млрд. дол.). Інша справа, що вартість замовлень на наукові дослідження і розробки з боку недержавного сектору в цих країнах, як правило, ще більша.
Нормою для країн ЄС є виділення на науку біля 3 % ВНП, а в таких державах, як Швеція або Ізраїль приблизно 4 % ВНП. Якщо необґрунтовано низькі витрати в абсолютних цифрах можна спробувати списати на економічні проблеми, то у відсотках точно ні. Бідність передбачає меншу кількість фінансів, але не відміну від життєво важливих функцій.
Крім того, чи створені умови для того, щоб приватні інвестори вкладали в науку? Яким чином можна це простимулювати?
Справа в тому, що такі стимули, причому саме за ініціативою вчених, були прописані у прийнятому ще в 1991 р. Законі України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічну діяльність», але відповідні статті незабаром були вилучені за наполяганням Мінфіну, який боявся зменшення податкових надходжень до бюджету. Потім у законі «Про інноваційну діяльність» були прийняті норми, що стимулюють інноваційні проекти – це теж сприяло би підвищенню попиту на науку. Але пильні фінансисти спочатку двічі просили відстрочити введення їх у дію на рік, а потім просто скасували, приймаючи закон про черговий бюджет. Так що «лобіювання» підтримки науки було й триває, воно не раз навіть увінчувалось успіхом – до того, що відповідні положення приймалися Верховною Радою України, але ці закони або просто ігнорувалися економічним блоком виконавчої влади, або незабаром ним же скасовувалися.
До того ж не варто забувати, що навіть якщо бізнес почне вкладати в науку, його цікавитимуть саме прикладні проекти, тоді як принципові прориви здійснює саме фундаментальна наука. В неї приватні підприємці вкладають кошти на відносно недовгий строк і під конкретний результат. Але ж саме тому й інвестують в фундаментальну науку держави. Національний розвиток не вимірюється інвестиційним циклом в 5-10 років.
Едуард Юрченко
Подробнее: http://azov.press/ukr/ekonomiya-na-nauci-zrada-chi-idiotizm

ВІЗІЯ НАЦІОКРАТИЧНОЇ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ
edward_trad


Загальними принципами, на які спираються націоналісти в своїх поглядах на самоврядування та адміністрування, є субсидіарність, персоналізм та пряма демократія. При тому існує чітке співвідношення – демократія та свобода на низовому рівні, персональний принцип на вищому.

Принцип субсидіарності передбачає те, що проблема, яку можна вирішити на нижньому рівні, не передається на вищий, більше того, – в такі проблеми взагалі не втручаються згори. Те, що може самостійно вирішити родина, – громада не чіпає, а те, з чим собі дає раду громада, – не обходить державу.
Принцип персоналізму передбачає утворення ієрархії повноважних, але й відповідальних провідників від батька родини на початковому до лідера нації на найвищому рівнях.

Принцип прямої демократії передбачає те, що там, де демократія дійсно можлива (тобто на рівні адміністративних одиниць з населенням в декілька тисяч людей максимум), вона повинна здійснюватися людьми безпосередньо. Інакше вона неминуче перетворюється в олігархію (владу найбагатших, що маніпулюють більшістю) та охлократію (владу натовпу, в який неминуче перетворюється неструктурована велика спільнота).

Щодо загальних обрисів націократичної адміністративної реформи, то найперше, що необхідно зробити – це відмінити рівень області – регіону. Сам факт його існування є потенційно небезпечним і з точки зору управлінської ефективності непотрібним. Повноваження областей необхідно передати на рівень повітів, яких має бути близько сотні або трохи більше. На цьому рівні треба сконцентрувати функції контролю та представництва центральної влади. Керівники повітів мають бути локальними заступниками і представниками керівника національного рівня. Адміністрація голови держави реально зможе підтримувати систематичний безпосередній зв’язок з такою кількістю підлеглих без постійного втручання апарату. На повітовому рівні існуватиме відповідно необхідний бюрократичний апарат.

Наступним за рівнем має бути громада. Але не гігантська громада, запропонована сьогоднішньою «пропрезидентською» адміністративною реформою, а невеличке утворення, в якому реально може бути дієва пряма демократія. Для крупних міст, таких як Київ, основою громади може стати мікрорайон. В інших умовах треба орієнтуватися на наявні дрібні населенні пункти або органічно утворенні одиниці в містах. Кількість громад у повіті повинна не перевищувати кількості 100-150, щоб керівник повіту і його апарат могли підтримувати ефективний контакт зі старостами громад.

З іншого боку, кількість населення громади не повинна перевищувати десяти тисяч (бажано бути значно меншою), інакше пряма демократія стане неефективною. Існування місцевих представницьких органів на кшталт рад не є раціональним. На рівні громади управління повинно здійснюватись обраним населенням старостою та сформованим ним апаратом. Крім того, в громадах необхідно розвивати навички прямої демократії, це єдиний шлях звільнення держави від тягаря місцевих проблем, які неминуче породять бюрократизацію та зниження ефективності. Зрозуміло, що місцева бюрократія повинна створюватися на рівні лише особливо крупних громад та згідно з рішенням та за кошт їхніх мешканців. При адекватному перерозподілі податків це не буде великою проблемою для густонаселених громад.

Зрозуміло, що йдеться лише про дуже приблизний план націократичної адміністративної реформи. Кінцеву відповідь повинні дати фахівці – експерти. Але в будь-якому разі ми повинні відштовхуватися від наших загальних світоглядних орієнтирів.

Едуард Юрченко

http://azov.press/viziya-naciokratichnoi-administrati..

?

Log in

No account? Create an account